з камери.
На порозі обернувся і ще раз глянув на обох.
— Арбузов! Ти цих вовків розведи. В двох вони скоро тебе за горлянку візьмуть…
— Слухаю товариш начальник. Тільки коваль діру в дверях заб'є.
Коли відійшли від дверей, сусід торкнув за руку задуманого Хмару.
— Про яку це він умову згадував?
Хмара зідхнув і тихо став оповідати про свої розмови з чекістами на допитах, про пережите в камері та гаражі… Скінчивши — хруснув пальцями.
— Ніколи я смерти не боявся, але так не хочеться вмирати цією огидною, баранячою смертю зі зв'язаними руками. І коли вони починають мене „обробляти“, то не я, а та тварина в мені, яка хоче жити — тягне душу до того, щоби згодитися. Снуються мрії про те, що я ще придамся батьківщині… Кровю ворожою змию ту пляму, яку накладу на себе на тому суді.
Якийсь час помовчав.
— Коли ж загину, як будеш живий, — передай колись привіт товаришам, всім хто боровся і хто ще буде боротися… Най колись у Вільній Батьківщині й мене спімнуть не злим словом…
Сусід поклав йому на плече руку.
— Даю слово, що як зможу і треба буде — то зроблю це. Але, друже, я сам на дорозі до гаражу… Бачиш — Галіцкій навіть не в'язався балакати при мені з тобою про ту „умову“… Він певний, що я вже з цих стін — живим не вийду…
Рано Хмару перевели назад до пятої камери.
