мають змогу, — знову йдуть в боротьбу, щоби кров'ю ворога змити з себе пляму.
Відважний революціонер Савінков, каявся і опльовував себе й своїх підчас інсценізації суду над ним у Москві. Через якийсь час повертаючися з прохідки до своєї камери на „Луб'янці“, — вискочив з вікна четвертого поверху на зацементоване подвір'я.
Підступно захоплений агентами ҐПУ Юрко Тютюнник „покаявся“ і опльовував в большевицькій пресі національну ідею, а кілька літ пізніше кинувся у вир боротьби з національним ворогом і склав свою голову в тунелі під Московським ҐПУ.
Чужинець, полтавський польський ксьондз Федурковіч, в арешті Харківського ҐПУ, написав, голосного в своїм часі листа до Папи Римського. Звільнений, спалив себе живцем у Бердичеві, облявшися бензиною.
Коли мій товариш по камері, війтовецький ксьондз Анатолій Келюс, повернувши вночі із допиту, почав виявляти перші об'яви божевілля — я спокійно дивився і розумів, що — „все в порядку“… Ксьондз мусить вмерти в домі для божевільних, забувши про те, чого до смерти не забудуть звільнені перед тим його колеґи.
На всіх прилюдних політичних процесах, підсудні „каялися“ й обкидали себе болотом. А тих, що „каятися“ не хотіли, правдивих борців — безіменних героїв, — розстрілювали тихо, без всякого суду.
Щоби з'ясувати собі підстави й причини цього, треба знати дещо з таємниць будинків, на яких висять невинного змісту шильди: „Ґосударствен-
