Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/49

Його убить козак бажав.
До його гетьман під'їзжає,
Чогось у його ще питає,
Та пізно вже питать тепер:
Козак мовчить, козак умер!
Із любощ загубив він душу,
З любків і голову поклав,
Бо м'я коханеє Марусі
Вміраючи іще шептав.

Настала гарная година:
П'ятами шведчик накивав,
Москаль у три-шия погнав;
Дала до лясу німців сила,
За ними конниця піра,
Шаткує на-здогінці коле.
Від крові червоніє поле,
А мертвих скрізь лежить гора.
Петро на радощах гуляє.
Він шведів плінних сам вітає,
Вітає і бояр своїх,
І чарку повну наливає,
Мовляв: „за спекторів моїх!“
Та де ж той Карл, що в гості ждали,
Кого, мов щіпку, обчухрали?
Чому до-гурту він нейде?
Нема бо тут його нігде.
Король, у-купі і Мазепа,
Далеко парють серед степу;
І вавку Карл свою забув;
Як мога — день і ніч чухрає,