Його убить козак бажав.
До його гетьман під'їзжає,
Чогось у його ще питає,
Та пізно вже питать тепер:
Козак мовчить, козак умер!
Із любощ загубив він душу,
З любків і голову поклав,
Бо м'я коханеє Марусі
Вміраючи іще шептав.
Настала гарная година:
П'ятами шведчик накивав,
Москаль у три-шия погнав;
Дала до лясу німців сила,
За ними конниця піра,
Шаткує на-здогінці коле.
Від крові червоніє поле,
А мертвих скрізь лежить гора.
Петро на радощах гуляє.
Він шведів плінних сам вітає,
Вітає і бояр своїх,
І чарку повну наливає,
Мовляв: „за спекторів моїх!“
Та де ж той Карл, що в гості ждали,
Кого, мов щіпку, обчухрали?
Чому до-гурту він нейде?
Нема бо тут його нігде.
Король, у-купі і Мазепа,
Далеко парють серед степу;
І вавку Карл свою забув;
Як мога — день і ніч чухрає,
Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/49
Ця сторінка вичитана
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/f/f7/%D0%93%D1%80%D0%B5%D0%B1%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0_%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD._%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8_%28%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%2C_1906%29.djvu/page49-1024px-%D0%93%D1%80%D0%B5%D0%B1%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0_%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD._%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8_%28%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%2C_1906%29.djvu.jpg)