української мови мільйонами селян в царській Росії, ще далеко не свідчило про свідомість відрубности, самобутности, окремішности. Сама по собі мова не є порушуючим фактором в напрямі державницької свідомості, вона як правило в цім сенсі є мертва. Свідомість власної відокремленої мови, як і рідної традиції, належить до проявів племінної, національної культури та духового самопізнання, і зовсім не є вистарчальною політичною силою в сенсі державницькім. Лише свідомість своєї території, своєї землі є повновартісним і активно-пориваючим державницьким фактором. Свідомість своєї території здебільшого, а не як закон, покриває собою і свідомість власної окремішної духовости[1] та є вищою якістю в сенсі державницькім і прямуючою до змагань територіяльно-політичних, отже, пориваючою до державницької акції.
Свідомість своєї культури-еквівалентної свідомости мови, звичаїв, пісні, традиції, тощо — завершується лише прагненням національно-культурної автономії в межах чужої державности. Гасло національно-культурної автономії є гаслом нетериторіяльної, ніби, „повітряної” автономії. Такі гасла є легко осягнути, вони не ділять по частинах „єдиних, неділимих” держав. Останні допускають національно-культурні автономії і порівнюючи безболізно трактують на тему проблем осібної культури нації, бо це ще не практичне і не повне розв'язання національного питання. Чи не тому Ленін радив своїм комісарам погодитись — дати українцям навіть дві мови. Та свідомість власної території неодмінно асоціюється вже не з різними формами національно-культурної автономії, лише з виразно окресленими кордонами власної землі-
- ↑ Свідомість своєї території не завжди є вислідом знання мови, пісні, традиції, пізнавання духовости й культури, та не завжди стоїть у повному зв'язку зі свідомістю відрубности мови, культури, духовости. Державницька свідомість американців в боротьбі з Англією випливала зі свідоости території, своєї землі, не зі свідомости відрубности мови, культури.
