рях кімнати побачив високого мужчину, який мене зосереджено розглядав. Я зараз же пізнав гетьмана Павла по фотографії. Це характеристичне обличчя, раз побачивши, не можна забути.
В кабінеті, крім мене з Лоським, були ще присутні Кочубей і Шемет. Більша кількість людей якось підбадьорювала…
Гетьман питався чи був я у війську, в якій ранзі, де служив, задоволено кивнув головою, коли я сказав, що в Запорізькому корпусі, а потім перейшов на організацію. Тут уже більше говорив Лоський, а я в той час крадькома розглядав кабінет. Було багато фотографій, декілька портретів, збірка всіх українських емблем і значків. На столі, в скромній рамі, стояв портрет якоїсь пані, як я довідався пізніше, Матері Пана Гетьмана. Стояв він на столі весь час аж довелось гетьманській родині залишити садибу перед большевицькою навалою.
Але, яке ж було моє здивування, коли збоку над столом, на стіні, я зобачив нашу спільну фотографію чотирьох основоположників „Українського Стягу“. Гетьман зауважив мою розгублену міну і сказав: „Я високо ціню ініціятиву і відвагу вашої організації“. Тоді я пригадав, як колись Томашівський казав, що в Берліні хочуть мати нашу знимку, і для цього ми фотографувались.
Повертавсь я з Ваннзее, як кажуть, на крилах… Я зазнав того, чого мені бракувало для повного духового оформлення особистого чару Гетьмана. Пізніше, протягом багатьох років, мені довелось часто бувати у Ваннзее, бачити гетьмана Павла в різних ситуаціях, виконувати з його доручення різну роботу, але ця буденна, іноді тяжка, праця і обставини ні разу не затьмарили почуття глибокої відданости гетьманові Павлові, яка зародилась під час моєї першої авдієнції, а далі все росла і міцніла. Я бачив як у чотирьох стінах невеликого гетьманського кабінету билось серце і творилась думка людини, що міцно любила Україну, принесла для неї багато жертв і довгі роки працювала для неї без патосу, щодня і за кожних обставин. І для мене це місце на віки святе!
