Серед тих неустанних війн, змов і інтриґ, в вічній трівозї й небезпецї виростали тим часом Романовичі. Нераз приходило ся їм потайки тїкати від ворогів з батьківщини, тиняти ся по чужих дворах, живити ся гірким хлїбом вигнання. Але скрізь за молодими княжичами йшли вірні бояре їх батька, повні віри в велику будучність Романових дітей, і виховували їх в високім поважанню до свого імени й прав. І виростаючи Романовичі з незвичайною упертістю й витривалістю починають збирати свою „батьківщину, не падаючи духом нї перед якими невдачами та перешкодами, немов бачили того паука, що шість разів падав з стелї, не можучи зачепити там свого павутиння, аж у семий раз зачепив, — і від нього навчили ся того завзятя.
._106.jpg)
Від польсько-угорської угоди володїли Романовичі Володимиром і насамперед тут стали міцною ногою: тутешнє боярство було їм прихильне, воно, як і людність, свято шанувало память Романа і міцно тримало ся його синів. Иньші князї волинські то повмирали, то замішали ся в галицьку завірюху і в боротьбі з Романовичами потратили свої волости. Перед 1230-м роком Романові сини вже володїли майже цїлою Волинею і се давало їм велику силу. Опираючи ся на неї, вони від смерти Мстислава Удатного розпочинають серіозну боротьбу за Галичину з угорським королем і з ворожим галицьким боярством. Спочутє народу і тут було по сторонї Данила: боярських верховодів не любили за кривди народнї, за самоволю, за непорядки в управі. Народ, міщане тут не мали тої сили, як по декотрих иньших землях — віче було придавлене боярством; але при кождій нагодї люде, міста приставали до Данила і не раз перехиляли на його бік воєнне щастє. Незадовго і в Галичинї стала вага перехиляти ся в сторону Романовичів. Заразом, ідучи за прикладом свого батька, вони пильнували розширити свою власть і на схід в сторону Київщини. В 1240 роцї, під час татарського нападу в Київі бачимо намісника Данилового. Виби-
