віках державного житя, тепер поволї вигинуло (в XV — XVI вв. до решти); але зате властиво все селянство опинило ся в обставинах дуже близьких до давнього невільництва. Все селянство стратило права на землю: вважало ся, що селяне сидять на землї панській або королївській (властиво се було те саме, бо всї землї королївські були роздані в доживотні держави панам, які правили ними так як і поміщики). Селянина приковано до того панського маєтку, де він уродив ся, і позбавлено права свобідного переходу: не тільки селянин-господар, але й дїти його не могли відійти від свого поміщика без його дозволу, хіба крадькома — але за ним гонили і розшукували тодї як дикого звіря, як раба-утїкача давніх часів. Пан мав повне право над житєм і маєтком свого підданого: міг його вбити, забрати ґрунт, маєток, як хоч укарати і за се нї перед ким не відповідав, і навіть не можна було на нього скаржити ся: сам король не мав права мішати ся в відносини між паном і його підданим (на сїм пунктї була до кінця значна ріжниця між правом литовським і польським, і значна переміна зробила ся з прилученнєм українських земель до Польщі). Тільки селяне королївських земель мали право скаржити ся до королївського суду, але суд сей був дуже тяжкий, треба було удавати ся до нього аж до столицї, судили в нім такіж пани-поміщики, а як рішеннє й випадало на користь селян, то пан-державець звичайно не слухав ся його, і тому селяне дуже мало користали з сього суду навіть в Галичинї, а з дальщих земель і зовсїм до нього не звертали ся.
._c._164.jpg)
Так селянина кінець кінцем позбавлено всяких прав не тільки полїтичних, а й горожанських, людських, і для виходу з сього невимовно тажкого становища йому не зіставало ся нїякої законної дороги: не
