поміч від хана і з Татарами пішов на Україну; кликав і Запорожцїв іти з ними визволяти Україну від Москви, що замишляє поневолити до решти нарід український і для того каже гетьманови роздавати людей в підданство старшинї — „аби люде наші за тим тяжким підданством оплошили ся і не змогли противити ся, як Москалї захотять сповнити свої замисли: посадити своїх воєвод і взяти нас в вічну неволю“. Але сїчове товариство не пристало до Петрика, позволило тільки йти охочим, і таких назбирало ся небогато. Петрикові листи, розіслані в пограничні місця українські, теж не мали впливу: Мазепине військо вже стояло на границї, і коли люде побачили, з якими слабкими силами йде Петрик, не важили ся повставати. Мусїв вернути ся з самого погранича і по сїм нещасливім початку люди мали ще меньше віри в можливість повстання. В 1693 і 1696 р. Петрик пробував ще підняти Україну, але мав з собою самих Татар, і за останнім разом вбив його оден козак, щоб дістати нагороду, обіцяну Мазепою за голову Петрика — тисячу карбованцїв.
Але настрій через се не покращав. На Сїч далі тікала сила всякого бідного, неімущого, незадоволеного люду, — даремно гетьман наказував своїм „компанїям“ стерегти і не пускати туди людей. Далї йшли з Сїчи погрози, що підуть на Україну бити панів і арендарів, а Мазепа скаржив ся цареви, що „не такі страшні Запорожцї, як цілий український посполитий нарід, весь перейнятий своєвільним духом — не хоче бути під своєю властю“ і готов кождої хвилі перекинути ся до Запорожцїв. Коли в 1702 р. гетьман хотїв стягнути полки против Сїчовиків, що під проводом нового кошового Гордїєнка грозили ся „знайти собі иньшого пана“, — полковники спротивили ся тому, боячи ся, щоб не підняло ся повстаннє на Українї.
В другий бік так само тікали люде за Днїпро до козаків Палїєвих, що почавши від 1689 року починають повставати проти сусїднїх панів, грозять ся „прогнати Ляхів за Вислу — щоб і нога їх тут не постала“, і справдї швидко поширюють свою козацьку територію на всї боки, вигоняючи шляхту. Поляки пробували приборкати сю ко-
