тут, що останнїми часами гетьмани стали присвоювати собі „самодержавную владу, узаконили самовластієм такоє право: так хочу, так повелїваю“ Тому ся конституційна хартия постановляє на будуче такі порядки: три рази до року, на Різдво, Великдень і Покрову мають бути „генеральні ради“ в гетьманскій резинденції для порішення всяких важнїйших справ; на ті ради мають приїздити: ґенеральна старшина, полковники з усею полковою старшиною і сотниками, виборні від полків „ґенеральні совітники“ і депутати запорозької Сїчи. Як би в управі гетьмана або в його дїлах помітне було щось шкідливе для народнього добра, тодї старшини і совітники мають право то „виговорити“ гетьманови, а він за те не має на них гнївати ся або їх карати. Без рішення отсеї генеральної ради гетьман може відправляти, тільки пильні справи, яких не можна відкладати, і то тільки за радою ґенеральної старшини. Ніяких секретних зносин і кореспонденцій гетьман не має права вести. Не може також роспоряжати скарбом військовим: до того має бути вибраний ґенеральний підскарбій, а гетьман має свої доходи, призначені „на булаву і особу його гетьманську“. Далі постановляло ся, аби гетьман пильнував, щоб людям військовим і посполитим не чинено надмірної тяжкости, утиску і здирства, від котрого вони кидають свої оселї та йдуть „у прочку“, шукати лекшого прожитку в заграничних сторонах: Забороняло ся старшинї і всяким „військовим і посполитим урядникам“ обертати козаків і посполитих до них не належних на свої господарські роботи, відбирати ґрунти або силою змушувати до продажі, забирати за які небудь вини майно людське або обертати людей собі на роботу, і т. д.
Добре то все було — але не удало ся його здїйснити, не удалося укладчикам сеї хартиї вернути ся на Україну — заводити ті нові порядки.
Надїя, правда, якийсь час манила, а була хвиля, що й здїйсненнє
