яку буде вести Румянцев, і які давати відповіди на його запитання. Разом з тим, на його бажаннє, козацьке військо, що стояло на полудневій границі над р. Коломаком, вислало до царя свої прошення, де скаржило ся на всякі кривди від нових великоруських правителїв, на незаконні побори, на тяжкі постої московських військ і знищеннє народу від них, та просило знову дозволу на вибір гетьмана по давнїм і порядкам.
Не було в тім, як бачимо, нїчого незаконного, але цар Петро страшенно розгнївав ся, що Полуботок так іде йому впоперек дороги, звелїв арештувати його і всю старшину, що була з ним в Петербурзї, і всадити до вязницї. Також наказав арештувати всїх хто складав коломацькі пункти і прислати їх до Петербурга. Не маючи в чім обвинуватити Полуботка в його полїтичній дїяльности — бо власне поступав як найкраще для добра свого краю, розпочали против нього слїдство про його правлїннє полкове та про господарство — про кривди людям і козакам, які звичайно тодї були за кождим старшиною — в тих скуплях земель козацьких, в кріпощенню. Так його тримали під слїдством кілька місяцїв, і не діждавши ся того кінця він умер в осени 1724 р., в Петропавловській кріпости.
Ся смерть його у вязницї зробила велике вражіннє на Українї, особливо між старшиною. Полуботка прославляли як героя — мученика за Україну. Оповідали, що він сміло докоряв Петрови за нарушеннє українських прав, доводив, що придавленнє України не робить йому нїякої чести — далеко більше слави правити свобідним і вдячним народом, нїж гнобити його силою. Пригадував вірність і службу Українців, і докоряв цареви, що за ті служби кріваві платить їм гнївом і ненавистю: „За те все ми замість вдячности здобули тільки зневагу і поневірку, попали в останню неволю, платимо дань ганебну і незносну, змушені копати вали і канали, сушити болота непроходимі, гноючи їх трупами наших покійників, що цїлими тисячами гинули від утоми, голоду і нездорового повітря; і всї ті біди і кривди наші тепер ще збільшили ся під теперішніми порядками: начальствують над нами чиновники московські, не знають прав І звичаїв наших і майже безграмотні — знають тільки, що їм все над нами чинити можна“. Розгнїваний Петро крикнув на Полуботка, що буде йому смерть за се, і звелїв всадити до вязницї. Але як довідав ся, що Полуботок у вязницї тяжко розхорував ся, прийшов до нього сам, просив йому вибачити і лїчити ся, щоб не довести до смерти. Та Полуботок не прийняв царської ласки і відповів: „За невинне стражданнє моє і моїх земляків будемо судити ся у спільного і нелицемірного судиї, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом“. І справдї скоро
