Тільки нарід український не мав себе чим потїшити в кріпацькій неволї своїй. Правительство з новими порядками обіцяло йому свободу від кривд старшинських, від „малих тиранів“ — поміщиків, а на дїлї сї нові порядки зміцнили з небувалою перед тим силою безграничну власть панів над мужиком, з котрої вже не було йому нї виходу нї просвітку. І своє розчарованнє і зневіру в нові порядки нарід вилив у славній піснї про світову неправду.
Нема в свїтї правди, правди не зіскати,
Бо тепер неправда стала правдувати.
Уже тепер правда в панів у темницї,
А щира неправда з панами в світлицї!
Уже тепер правда в панів у порога,
А щира неправда сидить кінець стола!
Уже тепер правду ногами топтають,
А щиру неправду медом напувають.
Десь ти, правдо, вмерла чи ти заключена,
Що тепер неправда увесь світ зажерла!
Тільки в світі правди що рідная мати,
Де би ми її могли в світї одіскати?
Ой орлице мати! деж тебе нам взяти?
Тебе нї купити, анї заслужити!
Коли б тебе, правдо, в світї увидїти,
Орловими крильми раді б ми летіти!
Ох як же тим дїткам без матери бути?
Та що дня заплачуть, не можуть забути!
Вже ж бо кінець віку отже приближив ся:
Хоч рідного брата тепер стережи ся.
І з ним на суд стати — правди не зіскати,
Тільки сріблом златом панів насищати.
Хто по правдї судить, то того карають,
А хто не по правдї, того поважають.
