до Київа на посаду при київськім університетї. Зійшли ся найбільші люди тодішньої України — найвизначнїйші талантом і високими мислями про відродженнє свого народу.
Шевченко, Костомарів, Кулїш, Гулак і декотрі з молодших їх знайомих близько сприятелювали ся і сходячи ся роздумували над минувшиною України, над крівавою наукою, яку дали їй колишнї повстання народнї, над гірким становищем свого поневоленого народу і способами його визволення. Костомарів працював тодї над історїєю козачини й дїлив ся з товаришами своїми відомостями й гадками про минувшину. Шевченко ще в своїх молодечих віршах перший з українських поетів звернув ся д козацької та гайдамацької минувшини, шануючи в ній боротьбу за волю й право народнє, згідно з тими переказами, які чув з малечку наоколо себе. Тепер з поручення київської археоґрафічної комісії він їздив по Україні зарисовуючи старі українські памятки, й вони з новою силою будили в його душі память українського минулого. З-поза блеску гетьманських клейнотів, з-поза війн і чвар вставав перед ним дїйсний герой української історії: сїрий нарід, що повставав на те, аби зробити своєю ту землю, на котрій працював, і бути господарем своєї працї і свого житя. З небувалою нї перед тим нї потім силою Шевченко в своїх поезіях сього (1845) року виступав против неправди і неволї, яка запанувала на Українї, і лукавим нащадкам пригадував забуту правду української історії:
Схаменїть ся, будьте люде,
Бо лихо вам буде:
Розкують ся незабаром
Заковані люде;
Настане суд, заговорять
І Днїпро і море
І потече сторонами
Кров у синє море
Дїтей ваших…
Ви — розбійники неситі,
Голодні ворони!
По якому правдивому,
Святому закону
І землею всїм даною
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіть ся ж.
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!
