з Погодіним), що з свого боку підтримували такий русофільський напрям в Галиччинї. Велике вражіннє також зробила росийська поміч Австрії в 1848 році, коли Росія своїм військом помагала задавити угорське повстаннє, вона зістала ся в памяти Галичан як назвичайно могутня, всемощна сила, і взагалї Росія николаївських часів, що придавила так сильно Польщу після повстання 1831 року, малювала ся Галичанам як ідеальне царство порядку і сили. Австрію з кінцем 1850-х рр. спіткали великі нещастя в Італії, потім в 1860-х рр. погромила її Прусія, здавало ся, що приходить їй кінець. Коли ж до сього ще австрийське правительство зовсїм перейшло на польський бік і віддавало польській шляхтї Галиччину в повне володїннє, то консервативні елєменти галицької суспільности (русинської) стали спасеніє своє покладати в Росії.
Сподївали ся, що росийський цар скоро забере Галиччину від Австрії в сих надїях проповідували зближеннє до росийської культури і мови. Під вражіннями погрому австрийських військ під Кенїґґрецом в 1865 р. львівська газета „Слово“ — орґан отсих консерватистів, „москвофілів“, як їх названо, виступило відкрито з сим новим полїтичним сповіданнєм. Доводило, що галицькі Русини оден народ з Великоросами, українська мова — незначна відміна „русскаго языка“, що ріжнить ся тільки вимовою: знаючи як треба вимовляти слова по великоруському, галицький Русин може за одну годину навчити ся говорити по великоруському; тай нїяких Русинів нема — є тільки оден „русскій народъ“, від Карпатів до Камчатки; тому й нема чого заходити ся коло творення народньої української лїтератури, є готова лїтература росийська (великоруська).
Так ото з консервативно-реакційних напрямів галицького житя 1850-х рр., під вражіннями байдужости австрийського правительства для галицьких Українцїв, в 1860-х роках почало витворювати ся галицьке москвофільство, по духу, як бачимо, близьке тому „большинству Малороссів“ росийських, на яких посилав ся в 1863 р. Валуєв, — що вони не знають української народности нї мови, а тільки оден росийський нарід і язик. Се москвофільство обхопило майже всю тодїшню „інтелїґенцію“ Галиччини, Буковини, і Угорської України, що найбільше підпала мріям про всесильну Росію, бачивши погром Угрів росийським військом. В тім напрямі в Галиччинї пішло богато й таких людей, що в 1848 р. зовсїм рішучо стояли на українським ґрунтї — сам Як. Головацький між ними що розпочинаючи виклади української мови на новозаснованій катедрі львівського унїверситету, величав сю мову пишними похвалами, а тепер став також прихильником єдиної росийської мови і пізнїйше перейшов до Росії. Певне, лекше було сподївати ся всяких благодатей від Росії і тим часом тихенько сидїти, не зачіпаючи ся з Поляками (як се дїйсно робили тодї й потім ті галицькі москвофіли), — нїж працювати коло роз-
