дяки большовикам, не приводили до нїчого. Народи й области Росії не важились творити федерацію без участи найбільшого з членів, Великоросії, а та не виявляла своєї волї в сїм напрямі, по части тому що була паралїзована большовицькою анархією, по части і ще більше — тому що все таки не могла відірватись від своїх централїстичних навичок. Українські заклики зіставались без відповіди. Надїї на федерацію не було, а тим самим український нарід мусів свою державність утверждати в формах полїтичної самостійности. Охоронити себе від безладя і загибели міг тільки поглублюючи і укріплюючи свою державність і окромішність — щоб не розплинутись в тім хаосі, що підіймавсь наоколо і грозив затопити й його самого.
135. Україна Самостійна. З другої половини грудня становище України ставало все більше грізним. Большовицька аґітація не проходила без слїду. В війську пішов повний розклад. Віддїли що стояли на фронті і в тилу розграбовували й розкрадували військове майно, решту кидали на погибіль і розходились самочинно до дому, в додатку грабуючи та розбиваючи часом і те що стрічалось на дорозї. В селах все більше напливало елєменту анархичного, що поривав за собою слабші частини селянства й тероризував навіть і найбільш відпорні. Грабованнє і нищеннє панських маєтків, фабрик и заводів приймало все більш масовий характер. Гинуло богацтво краю, підтинались його продуктивні сили.
З другого боку вставала гроза усобицї політичної. Купка большовиків, провалившись на київськім зїздї совітів, виїхала до Харкова і тут інсценювала зїзд „рад робітників донецького і криворозького району, рад салдацьких і частини селянських“, як його афішували большовики. Сей фальшований зїзд вибрав, 13 грудня, „центральний виконавчий комітет“, який противставив Центральній Радї себе, як „орґан власти всеї України“, ґенеральним секретарям своїх „народнїх секретарів“, заявив, що Ц. Рада не виявляє собою волї українського трудового народу, і наклика́в його до боротьби з нею. Все се могло б скінчитись оперетково, коли б, на нещастє, не прорвались до Харкова большовицькі війська, чи краще сказати банди салдатів, матросів і ріжних наємних хулїґанів, які стояли під Білгородом, нїби то пробиваючи собі дорогу на Дін. Їх прихід осмілив і місцеві елєменти, розаґітовані большовиками; місцева людність була тероризована, українська залога, продержавшись два тижнії, кінець кінцем зложила зброю.
Після сього банди большовицьких салдатів і так званих красноґвардейців, себто узброєних робітників і всякого иньшого люду, взятого на службу больщовиками, замість іти на Дін, бороти ся з контрреволюцією, як казали, стали посуватись по залїзницям України, захоплюючи міста і вузли донецького району, відти перекинулись в катеринославський, почали ши-
