Сторінка:Грушевський М. Ілюстрована історія України. 1921.djvu/572

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

вияснень. Вони не дбали навіть про звязок з воєнними українськими силами, здебільшого іґнорували воєнне українське управлїннє, а тим часом пильнували наложити руку на всякого роду військове майно, інтендантські склади та маґазини. Українське правительство не знало, якої лїнії триматись супроти такого несподїваного інціденту і всього сього загадкового поведення. Голова ради мінїстрів опинив ся в дуже клопітливім положенню, коли в Ц. Радї представники меньшостей поставили йому руба се питаннє (котрого українські депутати, розуміючи трудне становище, не підіймали): чого і в якім характері приходять сї нїмецькі та австрійські війська на Україну? Так само не могли на се дати доброї відповіди ні воєнні українські власти, нї навіть члени делєґації, яка вела переговори й укладала трактати в Берестю, від котрих сподівались найбільш докладних відомостей, а вони теж тільки могли констатувати, що не просили сього війська, і їм не пояснено завдань, для яких австрійське та ґерманське правительство посилають на Україну отсї, такі значні сили. Пробували розвідатись в Берлїні, але й там нововислане українське посольство не могло нїчого добитись окрім загальних фраз: берлїнські круги, так як і нїмецькі ґенерали на Україні робили міну, що се само собою ясно — вони сповняють бажаннє Українців, ратують їх, будують Українську державу, і тим заслуговують безмежну вдячність українського народу.

Не вважаючи можливим обгострювати свої відносини в такий момент, маючи на фронтї війну з большовиками, а в тилу нїмецьке військо, українські правительственні круги кінець кінцем бачили себе змушеними удавати в тім усїм добру міну — признавати, що вони дїйсно закликали до себе Нїмцїв, як приятелїв і союзників, а для заспокоення свого громадянства приходилось їм повторяти ті фрази, які їм пускали Нїмці: що вони тут тільки гості й приятелї, які не мають иньшої мети, як тільки помогти молодій Українській республїцї наладити у себе державне житє. Так писав нїмецький канцлєр Гертлінґ, в відповідь на сповіщеннє голови укр. ради міністрів про очищеннє Київа за помічю Нїмцїв від большовиків. Він підчеркував незалежність Української республїки і запевняв, що як тільки сам український уряд „прийде до переконання, що завдання нїмецьких військ скінчені, так негайно буде даний наказ про їх вивід“. Українським головам приходилось тільки повторяти се, за недостачею докладнїйших інформацій. На їх погляд, нїмецькому правительству дїйсно важно було забезпечити собі приязні настрої на Українї, утворити тут собі новий тил, ціною хочби й значних жертв і уступок. Але на практицї — се було ясно й їм і всьому громадянству — нїмецьке військо, офіцерство і його команданти, в супереч усїм державним інтересам Нїмеччини поводились на Українї зовсїм не так приятельсько і нейтрально, як обіцяли!…