Гей, славне було Запороже всїма сторонами, а не було в нїм славнїйшого від батька козацького, славного гетьмана Богдана Хмельницького, що ото стоїть на камяній скелї, на мідянім конї, сам з міди вилитий, на вічні часи, на вічну памятку.
Нїкого не любили, не хвалили — і не кляли так на Українї як його. Любили і хвалили, і на вічну славу славили його ті, кому на радість і втїху було його панованнє-гетьмануваннє. Гудили і кляли ті, кому навпоперек воно стало. Ледащого мало хто похвалить, мало хто проклине; тільки до великих людей буває велика любов і велика ненависть.
І часом та ненависть більшу славу робить їм, як хвала. Бо вся вага в тому, то і за що хвалить — так само і хто за що гудить.
Буде тобі, козаченьку, три дорі-
женьки вкупі —
Одна в Рим, друга в Польщу,
третя в Запороже.
З милю від міста Чигрина, над річкою Тясмином, що розлив ся тут широко та багнисто, на горбі, під великим лїсом, притулив ся хутір Хмельницьких, Суботів звав ся. Оселив його батько Богданів Михайло. Він з молодости служив на дворі можного польського пана воєводи Даниловича, що держав великі староства на Українї: Корсунське й Чигринське. Староства то були великі коронні маєтки, часом завбільшки з теперішнїй повіт, або й більше. Король давав їх у державу ріжним великим панам: вони брали на себе
