з них доходи, а четверту частину з того давали на військо. Та великі пани самі в тих староствах не жили, ними не правили, навіть і не аглядали до них часом. Правили їх управителї (підстарости) й ріжні служебники. Михайло Хмельницький був таким служебником в старостві Чигринськім і за службу позволив йому староста осадити собі хутір на тім місцї що він собі вибрав. Тодї Чигринщина була на краю хрещеного світу. Далї, де тепер Херсонщина, то вже були дикі ялові степи. Ходили там табуни диких коней, сугаків, турів (диких волів). Далї, близше до моря випасали свої отари овець і табуни коней Волохи, Турки, Татари. На Днїпрових островах сидїла Сїч запорозька козацька, куди йшли козаки з України, підстерігати Татар, що раз у раз з Криму вибігали на Україну, грабували села й хутори, забирали всякий пожиток і людей в неволю. По степах нїяких осад не було , нї городів, нї сїл. І в сусїдстві того дикого степу землї було вільної скрізь куди оком окинеш. Гарно було тут господарити, та небезпечно. Жили люде як у ворожім краю. Хутори ховали десь у лузї, по балках, щоб не примітно було; а двори обгороджували міцним частоколом, з стрільницями, щоб в потребі відбити ся й відстріляти ся від ворога. Лїсів тут тоді було далеко більше як тепер, і на все — на рибу, на звіря, на пчоли дозвільно було.
Михайло Хмельниченко поставив двір кріпкий, присадив кілька сїмей слуг та підсусїдків, розвів господарство, жив заможно, в достатках. З дітей син оден тільки йому виріс, а звав ся Богдан Зиновий. Меткий хлопець удав ся. Чорнявий, кріпкий, як огонь скорий. Розумний і дотепний, сміливий і завзятий. Та й час такий був, і місце таке, що не виростали й не ховали ся там люде инакші тільки хоробрі та завзяті. Жили на ласцї божій, день у день смерти в очи заглядаючи. З хутора на поле не вийдеш без руш-
