ницї. Люде косять, чи орють, а вартовий на могилї стоїть, Татар вартує. Запалив огонь на могилї — ого, тікайте люде чим дуж, ідуть Татари, везуть аркани на ваші шиї, ведуть коней в тороках на ваші достатки! Хапайте ся до двору, та беріть ся за рушницї — а нї то ховайте ся десь у лїси, у болота, може Бог пронесе… А за те як захоплять наші загін татарський, що їм під силу, підстережуть де на переправі, особливо як Татари вже з добичею вертають, конї потомлені, навантаженіі — тото дадуть собі духа! Кидає Татарин здобич, невільника і худобу, жене з конями тільки. Женуть за ним наші. Кине все що має на собі, і сідло, і зброю, тїкає сам з душею, може кінь винесе. Не винесе — то аминь тобі Татарине…
Оттак серед такого житя бурхливого, небезпечного, юнацького виростав Богданко. Та не хотїв його старий Михайло лишити без науки. Підучивши дома, післав його в Галичину, до єзуітської колєґія (по теперішньому б сказати ґімназиї) — тримали її ченцї польські єзуіти, вчили добре латинської мови, що нею тодї всяке дїловоство вело ся, по судах, по урядах. Вчив ся Богдан, набирав ся науки. Але тягло його назад, над Днїпро, в степи безкраї, де на волї ходять кінські косяки, де козаки перегоняють вітра на бистрих конях, де просихають чайки козацькі, чекаючи походу в далекі сторони турецькі, по славу і здобич. І не схотїв він лишати ся в тих дальших, безпечнійших сторонах; іти служити десь до суду, або на дворі великого пана доробляти ся панської ласки та “фортуни” (маєтку), а вернув ся назад на Днїпро. Пішов на Запороже, на Сїч, бо там найлїпше можна було
дійти воєнної штуки, стати вояком оборотним і досьвідченим, начальником відважним. А в тодїшній Україні нїхто не мав такої слави та поважання, як досьвідчений та дотепний вояка, сторож границь українських, українського спокою і працї.
