108
Так українство не вмерло, а йшло наперед не вважаючи на заборони. Особливо ясний був його поступ в Галичинї, де стало тодї доволї свобідно українському житю, бо цензура була лекша і навички до полїтичної свободи пішли глибоко в громадянство, в нарід.
Українському народови в Росії було далеко тяжче. Галицькі ґазети й книжки переважно були заборонені в Росії, мало хто їх і бачив тут, а в Росії далї не можна було видавати сливе нїяких українських книжок для поучения і для відомостей, нїяких українських ґазет і журналів. Приходилось, на сміх людям, укладати в формі якихось оповідань, повістей, відомости про лїкарську справу, про хороби, — аби то цензура пропустила! Наука в школї була на мові російській, і більш дїтей селянських та школа мучила, як учила. Не маючи до читання українських книжок, ученики, вийшовши з школи, по кількох лїтах відвикали читати, забували і те, чому навчили ся в школї, і народ зістаючись темним і не просвіченим, біднїв, підупадав, лишавсь позаду иньших народів.
Михайло Драгоманів.
На се не раз вказували Українцї правительству, та се нїчого не помагало. Правительство боялось, що з того вийде „сепаратизм“, розлука українського народу з росийським (великоруским), і нїяким чином не хотїло пристати на се. Тільки після погрому Росії в війні з Японією, збентежене правительство не чуло вже себе в силї противстати громадському рухови, домаганням нового, свобідного ладу, й пішло на ріжні уступки.
Тодї і в українській справі комітет мінїстрів признав, при кінцї 1904 року, що всї заборони українського слова робили тільки шкоду
