10
його жадність: нагнули два дерева, привязали до них Ігоря, потім дерева пустили, і вони потягнули Ігоря та й роздерли на шматки.
Але те й Деревлянам на добре не вийшло: вдова Ігоря княгиня Ольга пішла з великим військом на Деревлян, попалила їх городи побила багацько людей і наказала давати дань іще більше, як за Ігоря.
Збираючи дани все більші, київські князі держали все більше війська; а що більше війська прибувало, то дальші походи вони робили, то більше городів і земель під свою власть брали, під себе підбивали. Землям тим була та користь, що київські князі мали боронити їх від сусїдів, заводити у них спокій і безпечність, нищити й карати розбійників. На те приходили вони що року зимою, вибираючи дань, а часом держали й цїлий рік своїх людей, мужів, з військовою залогою.
Та про те, чи бажають собі тої охорони й опіки ті землї, князї не питали: їм треба було дани для дружини, дешевого товару для торгу. Обійшовши свої землї зимою, на весну князї й бояре разом з купцями зїздили ся в Київі і поскладавши товари на човни, везли Днїпром на Чорне море, а звідти до Царгорода (Константинополя), до Греків на продаж, а від них куповали собі дорогі убрання, золоті убори, вино й усяке коріннє. Туди ж продавали невільників, яких забирали в неволю на війнї.
Не вдоволяючи ся данею з своїх земель, ходили київські князї походами на далекі, богаті краї, де надїяли ся великої здобичи: ходили на Царгород і землї грецькі в Криму і Малій Азії, ходили на Кавказ, на Каспійське море й Персію. За того Ігоря ходило військо в персидські краї, здобуло богате місто Бердау — недалеко теперішнього Баку, і більше як півроку сидїло там, нападаючи на сусїднї землї. Тільки від хороби почало їм багато людей вмірати, і вони забрали ся звідти до дому. З таких походів, коли вони удавали ся щасливо, привозили богато грошей, здобичі і невільників.
Память про такі походи лишила ся досї в піснях. От як співають в колядці:
Ой спід гори да стоять тумани,
Да то не тумани — пара з коней йде!
Ой там же військо — аж землї важко,
Ой там у війська пана немає.
Ой одзоветь ся зличний паниченко,
Славного отця і панї матки:
„Яж в тому війську та паном стану,
Велю гармати наворочати,
В Чернигов город велю стреляти“!
Ой бє да бє він в Чернигов город.
Там його не знали нї царі, ні пани,
Винесли йому миску червінцїв —
Він тоє взяв, шапочки не зняв, не подякував.
