113
Страшенно потерпіла Україна. Від страшної „Руїни“ часів Дорошенка, від великого тодїшнього „Згону“, як силоміць згоняли українських людей за Днїпро, не переживав наш край, наш нарід, такого знищення, лютого й немилосердного. Захланно, злорадно понищено культурні здобутки й засоби його, сотворені такою тяжкою працею цїлих поколїнь. Спинено культурне і національне житє. Перестали виходить книги, ґазети, все. Київська цензура, користаючи з воєнних обставин, заявила, що не буде пропускати нїяких українських книг, писаних українською, а не общерусскою правописею. Через се припинили ся й ті видання, які ще не були заборонені, спинилась усяка видавнича робота.
В світ за очі.
Покладаючись на той недавнїй договір з поступовими росийськими депутатами державної думи, Українцї хоч через них хотїли піднести протест против усього отсього безправства — против такого нищення українського житя. Та сї союзники не хотїли тепер перешкаджати правительству, зайнятому війною. Тільки як провалилась окупація Галичини і почались міркування, що не без вини в тім була й протиукраїнська полїтика росийської адмінїстрації в Галичинї, — тодї знято про се мову в думі, і заговорено про заборони та утиски на українство в Галичинї.
Але тільки що заговорено, а нїякого натиску на правительство не вчинено й справу відложено. Правительство вело свої утиски все дальше й гострійше, і в останнїм часї перед революцією вони дійшли до небувалого завзатя.
Незвичайно сумно складались справи і в Галичинї. Край вернув ся під Австрію, але замість потїхи по всїх перенесених стражданнях і знищенню, тутешні Українцї від австрійського правительства (котре вони всїми силами підтримували в війнї з Росією, сподїваючи ся полекші свому народови) почули зовсїм иньше. Щоб галицьким Полякам не кортїло до нового польського королївства (що мало утворитись з польських земель Росії), австрійський цїсарь обіцяв
