33
малого сто лїт. Розмножив ся тут звір, риба в ріках, а людей не було. Тільки поблизу кріпостей, — куди-б утїкати можна було, орали землю, та й то сторожів ставили наоколо, аби Татари не захопили. Як у піснї ще й досї співають.
Ой в недїленьку рано пораненько
Да ізібрав женцїв да Коваленко,
Да й усе женцї одбірнії,
Поробив їм серпи да все золотії.
Ой повів женцїв на яру пшеницю.
„Ой жнїте, женчики, обжинайте ся
І на чорную хмару озирайте ся,
А я піду до дому пообідаю,
Жінку та дїточок да одявідаю“.
Ох і жнуть женцї, разжинають ся,
На чорную хмару озирають ся.
Ой тож не хмара, то Орда іде,
А Коваленко та передок веде!
Звязали руки да сирицею,
А залили очі та живицею.
Се-б то повиймали очі, аби не втїк!
Але той спустошений край, роскішний та вільний, вабив до себе людей сміливих. Знаходило ся чимало таких, що йшли на весну, на лїто в сї краї, ловили рибу, звіря били, пасїки закладали, а на зиму тільки до городів вертали ся.
