47
В Польській державі пани здавна взяли велику силу: тільки вони державою правили і тільки пани-шляхта в нїй право мали, а прості люде нїчого не значили. Тому й брацтва наші доти силу мали, доти могли противитись владикам-унїятам, всякому начальству й самому королеви, поки з ними разом стояли й боронили їх українські пани, — які ще держали ся свого народу й своєї віри. Так само й духовенство — священики, ченцї доти противились унїї, покй у православних панів мали поміч та оборону. На соймах православні пани раз-у-раз виступали проти унїї й не давали королеви до решти придушити православну віру.
Але в тих часах, як настала унїя, зводило ся до решти те українське панство. Лакомилось на панованнє польське, на ту честь та вигоду, яку польщина могла дати, та й польщило ся саме. Вчили ся в польських, особливо єзуїтських школах, женили ся з Польками, приймали мову польську й віру католицьку, ставали Поляками та разом із ними насїдали на український нарід. Або ще й гірше — бо нема гіршого ворога як перевертень, перекінчик, що свого відцурав ся.
Не минуло й пятдесяти лїт по тім, як Волинь та Київщина прилучені були до Польщі, а в них уже не лишилось анї трохи можного українського панства, яке-б хотїло та могло боронити український народ. — Хиба полишились якісь дрібні панки-шляхта, що між можними панами так само сили не мали.
Були тодї в великій трівозї всї, кому близьке було добро Украни. Особливо їх трівожила справа православної віри, за яку бороли ся вони, як за перший знак української народности. Повмирали остатнї православні владики, не було кому святити навіть попів. Унїяти все в більшу смілість приходили й усе більше людей до них приставало, навіть з учених духовних. Не було анї перед тим, анї потім короля, який би так слухав ся католицьких ксьондзів та єзуїтів, та старав ся так викорінити православну віру, як тодїшнїй польський король Жигимонт III. Всякі насильства над православними позволяв робити, церкви православні запечатувати й відбирати, духовних арештувати, — бо, мовляв, мусять бути послушні своїм законним владикам унїятам.
Православні Українцї шукали помочи у заграничних православних володарів: у волоських воєводів, у московських царів, — але ті лише грошима могли їм помогти. Одинока сила, яка ще була на Україні — се була козаччина. Тому православні брацта, духовні, міщане, пани недобитки, починають кінець-кінцем звертались до козаків у всяких українських справах, чи що до віри, чи що до иньшого.
