5
(пісок). Люде й тепер не можуть там вижити з хлїборобства, а давнішне і того меньше: жили більше з бжільництва, ловили рибу, звіря. На заходї високі гори Карпатські, де люде живуть і досї найбільше з випасу овець та з лїсової роботи. На полудневий схід, над морем ще більші гори Кавказькі. Над самим морем люде промишляють найбільше рибальством та перевозом.
Так от кажу, не може бути й однакове людське житє в таких ріжницях. Инакше господарять, инакше живуть, инакше вбирають ся в Карпатських горах, инакше над морем, инакше серед лїсів та болота над Припетею, инакше в херсонських степах. Инакше трохи убирають ся й трохи инакше говорять люде з Харківщини — Слобожане, як на них кажуть, инакше Полтавцї, инакше Полїшуки з лїсових країв, инакше Подоляне, а инакше люде з гір, що звуть ся Гуцулами, Бойками й Лемками. В горах люде ще рідше між собою стрічають ся, ще меньше переймають що небудь одні від одних, нїж на долах, на рівнинї, — тому й більші ріжницї; часом найблизше село, за горою, має й иньші звички, й иньші слова, й инакше убираєть ся.
Та про те все — то наші люде, один народ і один край. Прислухатись до мови, придивитись до житя — й почуєш, що близший Галичанин Полтавцеви, як Поляк, як Чех; близший Слобожанин Подолянинови, нїж Москаль або Серб. Хоч і ті ближші собі як Нїмець або Француз, бо то все Славяне, народи одного коріня. Але наші люде з ріжних країв України близші собі, нїж якийсь инший славянський народ, то все Українцї, один народ український.
В житї нашого народу й нашого краю були такі переміни, що або злучали тїснїйще якісь частини нашого краю, або розлучали. От Галичина належала до Австрії, до иньшої держави, й иньші порядки, иньші закони в нїй, нїж на Поділї, що належала до Росії. Але півтораста лїт тому і Галичина, і Поділє, і Київщина належали до Польщі і були в них порядки однаковіщі, а Полтавщина належала тоді до Росії, й порядки були в нїй инакші, а Буковина була тодї під Туреччиною. Такі зміни приходять і переходять, а народ зістаєть ся. І як ширить ся між народом освіта, свідомість, починаєть ся краще, сильнійше житє, то й ріжні части народу й краю стають близшими до себе, більше довідують ся одні про одних переймають одні від одних, і ріжницї в житї, в звичаю й мові меньшають, виглажують ся. Люде з різних кінцїв краю чують живійше, що то один народ, і помагають собі більше до кращого житя. Так повинно бути і у нас на Українї, і буде певно.
Для того ж кожному повиннно бути цїкаво знати про свій край і народ, про його теперішнє житє й старовину, себ-то — історію.
