Сказав один розумний чоловік з давнїх часів, що хто не знав своєї минувшости, своєї історії (бо історією зветь ся оповіданнє про давнїйше житє), то так як би до смерти зістававсь дитиною. Так як дитина не знає сказати про себе нїчого, — чия вона і звідки, а нї про те, що дїєть ся і дїялось наоколо її, — так і чоловік, що не знає нїчого про свій край і народ, про його минувшість і теперішнє житє, виглядає як та дитина. Не личить то чоловікови розумному і розсудному. Треба знати теперішнє житє свого краю та народу, а щоб розуміти, як воно склалось і як його дальше вести, доконче треба знати його минувшість. Як написав Тарас Шевченко:
Все розберіть, тай спитайте
Тодї себе: що ми?
Чиї сини, яких батьків?
Ким, за що закуті?
Народ наш живе на Українї уже дуже давно. Півтори тисячі лїт тому наші люде, йдучи з півночи з лїсових сторін, вступили вже в полудневі степові краї, а тисячу двістї або триста лїт тому (600 або 700 лїт по Рождестві Христовім) вони жили вже мало не по цїлій Українї, як і тепер.
До того часу, перед тим як народив ся Христос і по Христовім Рождестві, з яких тисячу лїт, в степовім краю, близше до Чорного моря, жили народи одного коріня з теперішнїми Персами, кохали ся в худобі, в конях і здебільшого кочували по степах з худобою, живучи в шатрах. Звали ся вони Скифи, Сармати, Аляни. По них то полишили ся в степах наших високі могили, насипані над їх царями та ватажками. Нащадків їх не лишило ся в наших сторонах, тільки на Кавказї зостав ся народ з того коріня, зветь ся Осетинами.
Під той час, як сї народи жили в степах над Чорним морем, народи славянського коріня, між ними й наші предки, сидїли дальше від моря в краю лїсовім, тай тім середнїм, між лїсом і степами. Множили ся з часом і посували ся все далї на полудень, бо степові народи з часом ставали слабші. Ставало тих степовиків все меньше, а далї й зовсїм порозганяли їх нові орди турецького та угорського коріня, що почали сунути в Чорноморські степи з Азії по Рождестві Христовім. Були то Гуни, Авари, Болгари[1], Угри (Венгри або Мадяри).
- ↑ Сї Болгари, оселивши ся за Дунаєм між Словянами, прийняли потім і мову славянську і змішали ся з тамошнїми Славянами, а ті прийняли їх імя.
