7
Вони не зіставали ся жити в наших степах, а йшли далї в Дунайські краї, тілько порозганяли з наших степів попередні народи.
Степи стали мало що не порожнї, бодай часами порожнїми стояли, і тодї стали наші люди осїдати тут, і так засїли майже всю теперішню Україну, аж до моря Чорного, Азовського і до Дунаю.
Простору було досить, і люди осїдали зрідка, хуторами. Кожний рід осїдав окремо і жив собі осібно. Жили почасти з хлїборобства, а також випасали худобу, ловили рибу й звіря в лїсах, дуже кохали ся в бжільництві, особливо в лїсовій сторонї: бжоли водились у видовбаних в дереві дуплах як вулїях (бортях) так і зимували. Земля довго була недїлена, та й господарили спільно великими сїмями: сини не дїлили ся, жили разом, а порядкував господарством котрийсь старший віком, або котрий оборотнїйшій. Ще недавно бували на Україні такі великі, недїлені сїмї, душ часом по 20 і 30 в одній, що мали спільне господарство.
Вірили так, що є такі боги, що правлять світом, і особливо шанували тих, від яких надїяли ся добра в господарстві: бога Перуна, що посилає грім і блискавицю, сонце — звали Даждь-богом, бога Волоса, що пильнує худоби. Їм молились і жертвували ріжну страву, але не було до того анї церков, анї священиків (жрецїв), а справляв ті молитви кождий за свій рід.
Як сонце повертало на весну, коло теперішнього Різдва, святкували прихід нового року, — се й досї задержалось на Різдво і на новий рік, як вечеряють серед снопів, бажають собі доброго урожаю, посївають зерном на щастє. Все отсе позіставалось ще з тих давнїх, давнїх часів, як ще наші люде не були християнами. Прихід весни стрічали веснянками, а на поворот сонця з лїта на осїнь було свято Купала, що й досї справляєть ся між нашими людьми.
Ще й тепер памятають і «мертвецький великдень», так само стародавнє свято предків наших — день померших. Тодїшнї люде вірили, що душа не вмирає з чоловіком, а далї живе там саме, де жив покійник. Ховаючи небіжчика, клали йому в могилу страву й всякі річи, потрібні до прожитку. Се все закопували, або палили разом з покійником, клали в миску або глечик і. засипали землею.
Для громадських справ сходили ся старші з родів чи сїмей на нараду — звалось отсе віче. Там порядкували й рішали, що треба. Були подекуди старшини, звані князями, але вони не мали великої сили, бо всякі справи рішала громада, віче, а князї мусїли громади слухатись. Війська не було, а як треба було боронитись, то хто був дужий, збірав ся з тим, що мав — чи з списом, чи з мечем, на конї, чи піший, і йшли боронитись, чи воюватись.
