92
заложити в тодїшній українській столицї Батуринї. Але росийське правительство не бажало, щоб українська молодь виховувалась у себе дома, в своїм духу і культурнім окруженню. Краще хотїло, щоб вона йшла до шкіл росийських — набиралась росийського духу.
Правда, українську старшину й не приходилось до того дуже силувати та нагинати. Вона й сама тодї старалась як можна більше відріжнитись від українського люду, зпоміж котрого вийшла так недавно. Посилала своїх дїтей в школи московські, нїмецькі, навіть польські, не тільки для кращої науки, але також і для того щоб вони відзвичаїлись від української мови та українських навичок. Щоб люде справдї вірили, що то вони „благородні“, та забули, що їх дїди були такимиж самими гречкосїями, як ті їх „піддані“, котрими вони тепер торгували та міняли, як собак.
Грицько Сковорода.
Через те, а токож і для того, аби піддобритись росийському правительству, заробити собі гарну службу або маєтність, тислись українські старшенята на службу до Петербурга, до Москви й там справдї ставали чистими Росиянами, яким потім уже українське слово й українські звичаї „смердїли дьогтем“, здавались „мужичими“. Працювали для культури й письменства росийського, збогачували його своєю працею, помагали йому піднятись, а про свої письменство й мову не дбали, бо тут нїчого не можна було добитись нїякої фортуни, а тільки біди від уряду.
Здавалось, приходив уже кінець українській мові, а з нею й українському народови. Бо мова — се душа народу, і мало котрий народ живе й чує себе, стративши свою мову. А на Українї тодїшній навіть люде, що любили свій український народ і хотїли для нього добра приймали чужу мову, бо здавалось — українській мові вже прийшов край, уже вона вимирає, нї до чого не здатна.
