94
а при унїверситетї зроблено „лїцей“ (подібно як ґімназію), деб українських хлопців підучувано до унїверситетської науки, там наука вся мала вестись „руською“ мовою.
Але тутешнї Українцї тодї ще не вміли з того всього добре скористати. Вони вже відзвичаїлись від народньої мови, себто привикли за панами вважати її за мужицьку, нездатну для науки, для книжки. Тому замість чистої народньої мови уживали в тих школах і в книжках мову мішану з української, церковно-славянської, польської й росийської. Думали, що вона буде краща, делїкатнїйша, „образованїйша“. Тим часом була вона незрозуміла й чудернацька, через те негарна й до ужитку нездатна. Тому що її, а не народню мову пробували заводити в школах, се багато зашкодило освітї.
Про те богато знаходилось таких, що боронили такої ненародньої мови й дуже довго, аж до наших часів не хотїли прийняти мови народної, називали її мовою мужицькою, мовою пастухів і свинопасів. А того не розуміли, що до освіти й науки найкраще вживати мови природної, рідної, такої, якою дїти з-малку научають ся говорити. Се вже в XVI віцї тямущі люде на Українї розуміли, й тодї вже церковні й усякі книги „простою“ мовою толкували й перекладали. Аде пропав той розум потім між українським громадянством.
А тим часом не одно змінилось на гірше. Скоро потім як цїсар Йосиф умер, знов узяли пани велику силу та все, що робило ся для селян, і припинили. Постарались вони у властей і про те, що в школах народнїх, навіть найменьших, заведено замість української мови мову польську (1816). Всякі старання про народню просвіту стрічали ся з великими перешкодами. В Перемишлї завязане було таке просвітнє товариство, то навіть і робити йому нїчого не дали. Але таки зовсїм спинити тої роботи не могли анї пани, анї власти, що їм помагали, бо вже повіяв новий вітер з України.
Бо на Українї хоч як московщили ся панські верхи, але все таки не вигасала зовсїм любов до української мови, до українських пісень, звичаїв і української старовини. Народу московщина не зачіпила, він далї держав ся своїх звичаїв і мови, співав свої піснї і „псальми“, й кожний тямущий чоловік мусїв признати, що мова та гарна, в звичаях є богато доброго й розумного, а що до пісень українських, то трудно й знайти щось рівне з ними у иньших народів. І не переводились між людьми більш освіченими й тямущими такі, що складали тою українською народньою мовою вірші, піснї й иньші річи, хоч у школах вчено їх мови росийської.
Вони почували, що на иньшій мові не потраплять так гарно зложити пісню, своє почутє виложити у влучних словах і тими
