98
Звенигородського повіту. Виріс в бідї; за молоду взято його до панських покоїв, потім дали його в науку до маляра, бо до малярства мав він велику охоту і вдачу. Там же, молодим двадцятилїтнїм хлопцем, зачав він складати українські вірші. Довідались про його хист тямущі люде й зложили гроші та викупили його з кріпацтва. В 1840 року надруковано першу збірку його віршів — називав ся „Кобзарь“. На другий рік вийшла його поема „Гайдамаки“. Як блискавка пронеслась його слава по всїй Українї. Не вірили собі люде, що по українськи може виходити всяка думка так гарно, а заразом так просто, як у Шевченка, що й простого чоловіка і ученого за серце хапає й до самої душі його промовляє, — „без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово“.
Гарно писали й попереднї письменники, як Котляревський, Артемовський, Квітка, але й порівняти того не можна з Шевченком. Ба, й у иньших народів не легко знайти поета такого, щоб писав так просто, щиро а так гарно і сильно. А що вже казати про Україну, по тій поневірцї безконечній, як уже не лишилось їй нїчого доброго на світї, як здавалось, що не буде вже їй нїчого, крім вічної неволї та смутку, коли вона, як той самий Шевченко казав — „обідрана, сиротою, понад Днїпром плаче“!
Великою потїхою для неї було огненне слово Шевченкове. Вступив знов дух по довгих віках в українське серце. Подумали Українцї, що й вони між людьми не послїднї, коли між ними зявив ся такий поет — не з роскішних палат, а з-під убогої стріхи! Щож то за сила спить іще в тім українськім народї — аби тільки розбити ті кайдани, якими його оковано, дати йому волю, дати йому освіту, відкрити очі на себе й на світ, на свою минувшину! І мов зачаровані слухали, як пригадував їм Шевченко українську минувшину, славу козацьку, відвагу юнацьку.
Щоб у війнах, битвах кохатись — не такий був чоловік Шевченко. Він любив козаччину за її свободолюбність за завзятє й відвагу, з якою козаки боронили свій край, свій народ та його свободу. Та щож! Прогомонїла й затихла та слава козацька, блиснули й зникли блискучі клейноти! Забулись гетьмани з старшиною, що не вміли попровадити ту козаччину і свій народ, а увільняючи його з чужої неволї, задумували на його свій ретязь сплести. Розплилась і висохла кров тих борцїв за свободу України, що мали завзятє й відвагу, а не вміли з тою свободою ради дати, не вміли порядку на увільненій Україні завести, та вкінцї стали самі себе побивати, замість аби спільними силами боронити ся від лукавого ворога. І загнуздали той освободжений народ український не тільки чужі, а й свої. — „Гірше Ляха свої дїти її роспинають.“
