— Еге, що правда, то правда, — озвалися старшина й хазяїн, — це ми вже добре помітили. Ніколи сам не поздоровкається, мабуть жде, щоб йому вперед шапку зняли…
— Потом он што, — казав далі писар, — прихожу я раз до його, — думаю так — зайти одвідать чоловіка, поговорити, як з образованим. Захожу, а він книжку читаєть. — «Здрастуйте, — говорю, — Василій Дмитрієвич!» — Здрастуйте, — каже, а сам устав, книжку згорнув, сховав у свою шаховку, і на ключ замкнув. Спрашую я вас: на што йому ту книжку прятать, єжелі вона такая, как нада книжка? А єжелі прячеть і по ночах книжки читаєть, то що тут виходить? Виходить і слєдствує, що то такі книжки, котрі только без людей читать можна…
— Дєйствитєльно! — скрикнув урядник. — І я ще осен'ю получив бумагу сікрєтну от господина станового пристава: хто учитель? званіє? І потом: способен лі к отправлєнію своїх об'язаностей? Конечно, я отвєчаю: не способєн, потому — возмутитель! І книжка запрещенна — всьо одно прокламація!
