Такі були провини вчителеві й так їх виясняли увечері днях студня 188… року волосний старшина Петрушенко, поліцайський урядник Швидков, волосний писар Льовшин, сільський староста Губань і сільський крамар, шинкар і поштар Семен Олексійович Цупченко, що до його старшина, урядник, писар і староста зібралися на чарочку.
Розмова почалася після восьмої, здається, чарки з того, що Цупченко розповідав своїм гостям, як він для «штуки» посилав прохати вчителя до себе в гостину і як той одмовив, що йому ніколи.
— А хлопець мій, що в школу ходить, каже мені, — оповідає Семен Олексійович далі, — що він таки швендяє часом у гості… тільки-ж — як би ви думали, до кого?… До Семена Попенка!
— До Семена Попенка! — здивувалися гості. — Та у Семена-ж і в самого ані їсти, ані пити, ані в чому походити… чим-же він буде гостей гостити?
— А от же, бачите, ходить до його! І хлопця Семенового кажуть, так улюбив, так улюбив!…
