очевидно, що політика Павла І різко констатувала як з попередніми історичними передумовами становища привілейованого стану, так і відповідними заходами його наступників, але нетривалість правління цього імператора практично не мала помітних наслідків для загального становлення інституту предводителів і загалом привілейованих станових корпорацій.
Натомість, на початку ХІХ ст. було не лише поновлено дію законодавства Катерини ІІ щодо «благородного» стану, а й забезпечено зростання адміністративно-управлінських повноважень його корпоративних органів.
Одним із пріоритетних напрямів імперського законодавства щодо інституту предводителів на початку ХІХ ст. визначився аспект доцільності встановлення оплати під час перебування на відповідній посаді. Нами вище вже зазначалося про її почесність, задекларовану в ряді указів. Такий стан речей обумовлював своєрідну противагу предводительських посад платній службі урядовців і, як наслідок, різні дворянські зібрання періодично, втім безуспішно, робили спроби встановлення відповідної грошової винагороди предводителям. Безапеляційно скасовуючи такі рішення, Сенат аргументував свої дії тим, що за суттю предводительської служби не передбачалася будь-яка винагорода, а значення даної посади полягало у вияві поваги до вповноважених членів корпорації[1]. Як приклад, слід зауважити положення указів від 3 вересня 1801 р. та від 30 травня 1804 р. Зокрема, у першому з них скасовувався, запроваджений у Новгородській губернії, 5-ти копійчаний подушний збір серед дворянства на користь
- ↑ Горобець О. Інститут предводителя дворянства в структурі місцевого управління першої половини ХІХ ст.: правовий статус та його реалізація (на матеріалах Київської губернії) // Український історичний збірник / Гол. ред. Т. Чухліб. НАН України. Інститут історії України, Рада молодих вчених. – К.: Інститут історії України, 2012. – Вип. 15. – С. 51–52.
