дворянське право згортається та використовується як зловживання» – вказувалося в імператорському указі з цього приводу[1]. Зважаючи на це, відповідно до указу від 4 грудня 1796 р., будь-хто не міг бути введений у дворянське достоїнство без «височайшого затвердження» та без подання відповідної грамоти[2].
Друга особливість у політиці імператора проявилася в ускладненні процедури звільнення дворян з державної служби та скасування низки положень Жалуваної грамоти дворянству 1785 р. Так, указом від 3 січня 1797 р., тобто менш, ніж через два місяці після вступу на престол, Павло I скасував «свободу» від тілесних покарань при вчиненні кримінальних злочинів дворянами, почесними громадянами, купцями першої та другої гільдій і, навіть, білим духовенством. Була також унеможливлена виборність посад в нижньому земському суді, яку змінила система призначень державними чиновниками та заборонені губернські дворянські збори (при збереженні повітових). Павло I залишив посади губернських дворянських предводителів, однак відтепер їх обрання відбувалося під контролем губернаторів. Зазнали реорганізації й дворянська опіка та сирітський суд.
Як обмеження майнових прав сприймався указ від 18 грудня 1787 р. про зобов’язання дворян сплачувати спеціальний податок на утримання органів місцевого самоуправління в губерніях, зокрема, судових. Загальною метою прийняття законодавчого акту, в якому йшлося і про інші категорії населення, була реформа податкової системи, адже «витрати перевищували прибутки…, нестача з року в рік зростала,
- ↑ ЦДІАК України, ф. 1537, оп. 2, спр. 1029, арк. 1–2.
- ↑ О запрещении Правительствам самим собою вводить в дворянское достоинство и выдавать на оно грамоты без Высочайшего утверждения (№ 17608) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXIV (1796–1798). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 216–217.
