претензії[1]. Як наслідок: колишня старшина та українська шляхта почали відшукувати грамоти польських королів, угоди царів і гетьманів, царські укази та привілеї на землю, універсали гетьманів і розпорядження Колегії іноземних справ і Сенату. На підставі них претенденти «на благородство» готували різноманітні петиції, обґрунтування і меморандуми, сподіваючись на позитивний результат.
Однією із форм відстоювання своїх прав стала поява гострополемічних творів з питань українського нобілітету. Перші такого типу праці з’явилися у Чернігівській губернії. Зокрема, генеральний суддя поновленої судової системи Роман Маркович написав «Замечания о правах малороссийского дворянства», де стверджував, що старшинсько-шляхетські ранги (посади) завжди визнавалися царською владою, і на доказ тому цитував рядки з відповідних документів. Серед останніх, наприклад, «статті 1728 р.» (вибори гетьмана Данила Апостола), зауваження Іноземної колегії від 1735 р. про визначення російських еквівалентів українським рангам і – найважливіше – про імперські ранги, що надавалися тим, хто у 1782 р. перейшов із скасованих інституцій колишньої Гетьманщини на посаду в нову імперську адміністрацію. Практично тоді ж написав свою працю «Мнение о малороссийских чинах и о их преимуществе, а равно и о разборе их доказательств о дворянстве по службе и чинам их для внесення в Родословную дворянскую книгу и в какую именно оной часть» Тимофій Калинський. У ній автор наголосив: українська старшина ще наприкінці XVI ст. у правах була визнана як шляхта. Відтак, як шляхта вона мала більші прерогативи, ніж російське дворянство, оскільки не лише старшина, але цілий козацький стан – це «лицарський орден з шляхетським статусом», що повністю відповідав російському дворянству. При цьому Т. Калинський прирівняв українських
- ↑ Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии: Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина – 1897. – № 4. – С. 4–5, 8.
