А горе теж! розточене їдкою думки
Золою й пережерте, блякнуло й линяло!
Як прагнув я до серця пригорнуть його,
Як жадібно спивав би з болю насолоду:
Крильцем щоб він торкнув мене, я вже й стомився,
Й нудьга приходила на місце болю…
(Здригнувшись):
Вже сутеніє. В мудрування я вдаюсь.
Еге ж, час виплодив діток усяких.
Та я стомився й спать пора мені мабуть.
(Покойовий приносить лямпу й знову відходить).
Ось лямпи сяйво знов мені на вічі ставить
Цей склад завалений хламіттям мертвим,
Що через нього я закрастися гадав,
На простий шлях ніколи не попавши,
У те життя, якого так жагуче прагнув.
(Перед Розп'яттям):
До ніг поранених твоїх, слоновокостих,
Розп'ятий, стільки люду припадало
З благанням, запалить у їхнім серці
Те полум'я солодке, дивно-зворушне.
Коли ж порожній холод чули замість жару,
Миналися з жалю, тривоги й стиду.
(Перед старим малюнком):
Джйокондо, ти, що з тла чудового на мене
Зориш краси вдуховленої сяйвом,
З терпко-солодко-загадковими устами
Й величністю важких від мрій повік:
Життя не більше ти мені відкрила,
Як сам я зміг вдихнуть тобі питанням!
(Відвертаючись, перед скринею):
Ви кубки, що чимало мабуть уст блаженних
Тулилось до холодних ваших вінець,
Кобзи старі, що звуки ваших струн
Серця людей глибоко зворушали,
О, що б я дав, якби ваш чар мене принадив,
Як радо б я дістався в ваш полон!
Ви мідні й деревлянії щити й лячні
Картини постатей різноманітних,
Ви грипи, фавни, черепахи й янголи,
Химерні птахи й ягід сплети золоті,
Ви всі запаморочливі й жахливі речі —
Адже колись вас серце відчувало,
Створили примхи вас живі, тремтючі,
На беріг кинуло глибоке море
Й як рибу невід, форма вас заполонила!
Даремне я, даремне гнався так за вами,
Захоплений над міру вашим чаром.
А заки кожну з ваших вередливих душ
Я встиг проникнуть мов личину, світ мені
