Сторінка:Гуґо фон Гофмансталь. Смерть Тіціяна. драматична поема. Переклад Остап Луцький. 1918.djvu/12

Він ще нїколи так не малював.
Як би його болючий примус гнав…

(З правих дверей виходить паж, за ним слуги; всї зжахнулись).

Тіціянельо, Джянїно, Парис.

Що там ?

Паж.

 Нїчого. Нам Мистець велїв,
щоб принесли́ що з да́внїх образів.

Тіціянельо.

По що́?

Паж.

 Він конче бачити їх хоче…
„Блїде, колишнє, досї розпочате,
з новим своїм малюнком порівняти…
тепер йому на все втворив ся плай…
тепер, гадає він, побачать очі,
що досї він партач був, негодяй“…
Послухати? Зробити це?

Тіціянельо.

 В сю мить!
Він жде на Вас і мучить ся, терпить.

(Слуги тимчасом опустили вже сцену, на сходах дігнав їх паж. Тіціянельо відхилив легко заслону і тихенько війшов туди. Инші ходять схвильовані).

Антонїо

(півголосно).

Яке страшне і грізне це без краю!
Коханий наш Мистець немов в одчаю..