Цю сторінку схвалено
Він ще нїколи так не малював.
Як би його болючий примус гнав…
(З правих дверей виходить паж, за ним слуги; всї зжахнулись).
Тіціянельо, Джянїно, Парис.
Що там ?
Паж.
Нїчого. Нам Мистець велїв,
щоб принесли́ що з да́внїх образів.
Тіціянельо.
По що́?
Паж.
Він конче бачити їх хоче…
„Блїде, колишнє, досї розпочате,
з новим своїм малюнком порівняти…
тепер йому на все втворив ся плай…
тепер, гадає він, побачать очі,
що досї він партач був, негодяй“…
Послухати? Зробити це?
Тіціянельо.
В сю мить!
Він жде на Вас і мучить ся, терпить.
(Слуги тимчасом опустили вже сцену, на сходах дігнав їх паж. Тіціянельо відхилив легко заслону і тихенько війшов туди. Инші ходять схвильовані).
Антонїо
(півголосно).
Яке страшне і грізне це без краю!
Коханий наш Мистець немов в одчаю..
