На щастя, вона тривала недовго. Гріотовська „шіка“ майже кінчалась, коли я почув здалека голос негра, що взяв мене в полон. Він біг до мене кричучи: „Ке асеї мужерес де демоніо? Ке асеї аллі? Дексаї іль прізіонеро!“ (тоб-то: „Що ви робите, гемонські жінки? Що ви з ним робите? Облиште мого бранця!..“). Я відкрив очі. Надворі був уже день. Негр поспішав з мільйоном жестів невдоволення. Гріотки спинилися, але вони не так злякались його погроз, як появи якоїсь чудернацької людини, що прийшла з ним.
Це був дуже товстенький і дуже повненький чоловічок, свого роду карлик, з обличчям, укритим білим покривалом. У цьому покривалі було зроблено три дірки для рота й для очей, як у шизматиків. Це покривало, що падало на його шию та плечі, давало можливість бачити волохаті груди такого кольору, як у грифів, а на них — золотий ланцюжок із срібною дароносницею. Кинжал з товстим держалном у формі хреста стирчав поверх його червоного пояса, що підтримував на цій особі спідничку з трьох кольорів: зеленого, жовтого й чорного, що в ній подол, спускався аж до його широких викривлених ніг. Його руки, голі, як і груди, держали білий костур; чотки моталися коло пояса, біля кинжала; а голова ховалась у гострому ковпаці
