— „Ель тіемпо де ля мансюетюд ес посадо“ („Часи спокійного зрезигнування минули“). Ми довго були покірні, як вівці, що їх вовну білі рівняють до нашого волосся; будемо ж тепер невблаганними, як пантери й ягуари країн, з яких нас забрано. Сила тільки й може нам забезпечити права; все належить тому, хто виявляє себе сильним і безжалісним. Чи не так, добродію капелане?
Ворожбит уклонився на знак згоди.
— … Вони прийшли, — казав далі Біасу, — вони прийшли, ці вороги розповсюдження роду людського, ці білі, ці колоністи, ці плантатори, ці купці, — прийшли нахабно, прийшли, вкриті розкішною зброєю, шатами, і дивилися з презирством на нас за те, що ми чорні й голі. Вони хотіли в своїй зарозумілості нас остільки ж легко розігнати, як це павине пір'я з вахляра розганяє чорні зграї американських комарів.
Закінчуючи це порівняння, він вирвав з рук одного білого раба воляра, що з ним раб цей ходив завжди за своїм паном, і патетично розмахував ним у повітрі. Потім говорив далі:
— Але, брати мої, наша армія накинулась на їх, як усяка комашня на тіло; вони всі з їхніми розкішними мундирами впали жертвою наших голих рук, що їх вони вважали
