Він мені відповів без гніву:
— Ти — хазяїн мого життя. Але я тебе благаю із зложеними руками: лиши мені ще одну годину існування і йди за мною. Ти сумніваєшся в тій людині, що їй ти урятував тричі життя, у тій, яку ти звав братом; але слухай, що я тобі скажу: якщо за годину ти теж не довірятимеш мені, як давніше, то вже тоді відбери мені життя, не вагаючись. А втім, на це завжди буде час. Ти, мабуть, тепер бачиш, що я тобі не опиратимусь. Запевняю тебе в цім іменем самої Марії… — Він додав, на превелику, силу вимовляючи слова: — Твоєї жінки… Ще годину; і якщо я тебе так прохаю, то це не ради мене, а ради тебе.
В його тоні чулася невимовна мука. Щось мені шепнуло, що то правда, що сама його охота до життя не надала б голосові такої ніжности, такої благащої лагідности, і що він просить дійсно більше, ніж тільки для себе, а ще для когось. І я піддався знов тим чарам, що так любив у ньому, але сам червонів від думки, що піддаюся.
— Ну, добре, — сказав я, — дарую тобі цю годину і йду за тобою.
Я хотів повернути йому кинжала.
— Ні, — відповів він, — візьми його собі. Ти в мені сумніваєшся. Але йди швидше. Не гаймо часу.
