Він почав вести мене далі. Раск, що підчас нашої розмови часто біг уперед, а потім вертався назад, запитував нас своїми собачими очима, навіщо ми зупиняємось. Тепер він наново радісно пустився бігти. Через півгодини ходу ми опинилися серед гарної зеленої полонини, зрошеної гірським струмком і оточеної узліссям із столітніх тінистих дерев. Печера в скелі, вся вкрита ліянами, жасміном, клематисом та иншими виткими рослинами, виднілася серед цієї полонини просто перед нами. Раск збирався загавкати, але П'єро примусив його замовчати і, не кажучи слова, потяг мене за руку в печеру.
Посеред грота, спиною до світла, на плетеній, комишевій підстилці сиділа женщина. Почувши наші кроки, вона озирнулась. Друзі мої, це була Марія…
Вона була в білій сукні, як у день нашого одружіння, з вінком із помаранчових квітів на голові — цією останньою окрасою дівчини, що робиться жінкою, окрасою, що до неї я навіть ще не приторкався. Вона мене помітила, пізнала, скрикнула й упала в мої обійми, мліючи од щастя й од несподіванки. Я скам'янів.
На її крик вийшла з сусіднього розділу печери стара жінка з дитиною на руках. Це була мамка Маріїна й останнє дитя мого
