нещасного дядька. П'єро пішов по воду до струмка поблизу. Він бризнув Марії в лице кількома краплями води. Їх свіжість вернула Марію до життя; вона відкрила очі.
— Леопольде, — промовила вона, — мій Леопольде.
— Маріє, — відповів я. А решта наших слів перервалася поцілунком.
— Тільки не при мені, — крикнув чийсь болісний голос.
Ми глянули в той бік, де голос пролунав, — це був Пєро. Він стояв тут, він дивився на наші обіймання й немов терпів хресні муки. Його груди дихали важко й швидко, холодний піт падав йому великими краплями із скроні. Він тремтів на цілім тілі. Раптом він затулив собі обличчя руками й вибіг з печери, повторюючи ввесь час з великим стражданням і болем: „Тільки не при мені, тільки не при мені“.
Марія наполовину визволилася з моїх рук і сказала, провожаючи його очима;
— Боже мій, Леопольде, здається наша любов завдає йому жалю. Невже він мене любить?
Стогін невільника довів мені, що він — мій суперник; вигук Марії дав доказ, що також і друг.
— Маріє, — промовив я, і надзвичайне щастя вселилося в мою душу разом із смертельним жалем, — Маріє, хіба ти цього не знала?
