— Та я й тепер цього не підозрівала, — і майже дівочий сором укрив її щоки рум'янцем. — Як, він мене справді любить? Адже я цього зовсім не помічала…
Я, сп'янілий від радости, притулив її до свого серця.
— Я знов знайшов свою жінку й свого друга, — вигукнув я, — який же я щасливий із цього і який винний. Я все сумнівався в ньому.
— Як? — запитала здивована Марія, — в ньому, в П'єро? Справді, справді: ти дуже перед ним завинив. Він двічі врятував мені життя, а тепер ще більше за нього, — додала вона, спустивши вії. — Коли б не він — крокодил мене б розірвав, якби не він — негри… Це П'єро вирвав мене з їхніх рук саме в ту мить, як вони намірялися відіслати мене до праотців услід за моїм нещасним батьком.
Вона зупинилась і заплакала.
— А через що ж, — спитав я в неї, — П'єро не відіслав тебе в Кап, до твого чоловіка, цеб-то до мене.
— Він хотів був зробити це, але не міг. І, примушений ховатися і від чорних, і від білих, він бачив перед собою надто багато перешкод. Дехто казав, що тебе вбито на очах у людей, хоч П'єро ввесь час мене запевняв у протилежному, і я певна була цього, бо инакше що-небудь мене б попередило
