про твою смерть, і я вмерла б разом з тобою…
— Отже, П'єро тебе сюди привів, — сказав я.
— Так, мій Леопольде. Цей самотній грот відомий тільки йому і більш нікому. Він врятував рівночасно зі мною все, що зосталося від нашої родини, мою добру мамку й мого маленького брата. Отут він нас і сховав. Можу тебе запевнити, що це грот дуже хороший, і коли б не війна, що всюди нишпорить, я воліла б отут з тобою жити, бо ж нас зруйновано. П'єро дбав про все, що нам було треба. Він часто приходив, у нього було застромлене червоне перо над чолом.
Він мене розважав, говорив мені про тебе, запевняв, що поверне мене тобі. Але, не бачивши його зовсім протягом трьох днів, я почала турбуватися, аж ось він прийшов удвох із тобою. Цей бідний друг, отже, ходив по тебе.
— Так, по мене, — відповів їй я.
— Але як же то так, що разом з тим він у мене й закоханий. Чи ти певен того?
— О, я того зовсім певен тепер, — сказав я їй. — То він у таку мить, коли міг мене заколоти, не схотів того робити ради тебе; то він тобі співав пісні любови посеред гаю недалеко від павільйону над річкою.
— Дійсно, — промовила Марія з наївним подивом. — Це — твій суперник. О, милий,
