дбайливий піклуватель, цей П'єро. Я ледве можу цьому дійняти віри. Він був зі мною такий ніжний, ввічливий, уважний; більше навіть, ніж за часів його невільництва. Правда, иноді він дивився на мене якось незрозуміло, але в цім зорі крилась лише журба і я вважала, що то стосується до мого нещастя.
Якби ти знав, із якою щирістю він мені говорив цілими годинами про мого Леопольда. В його дружбі до тебе звучали почуття майже такі, як моя любов…
Ці пояснення Марії і зачаровували, і боліли мене разом. Я вмить пригадав собі, як жорстоко я поводився в останні часи з оцим великодушним П'єро, і зараз же відчув усе значіння його ніжного зрезигнованого докору: „То не я невдячний, а ти…“
В цю мить увійшов П'єро. Обличчя йому було сумне й насуплене. Він скидався на присудженого до смерти, що переборов себе. Він підійшов до мене повільним кроком і промовив поважним голосом, вказуючи мені на кинжала, заткнутого за поясом:
— Година вже минула.
— Година? яка година? — спитав я.
— Та, що ти оставив мені на життя; вона мені була потрібна тільки на те, щоб привести тебе сюди. Тоді я тебе благав зоставити мені життя, тепер же ради самого неба благаю відібрати мені його.
