Найніжніші сердечні почуття, любов, дружба, вдячність сполучилися в мені в цей момент і обсіли мої думки. Я упав до ніг колишнього невільника, не можучи вимовити ані слова, і гірко заридав. Він мене сквапно підняв.
— Що ти робиш? — спитав він.
— Я віддаю належну тобі шану. Я не вартий такої дружби, як ти мені даєш. Твоя вдячність не повинна доходити до того, щоб пробачити мені мою жорстокість.
Його обличчя деякий час заховувало ще сумовитість; очевидно, внутрішня боротьба відбувалася в його душі; він зробив був крок до мене й зупинився, розтулив був уста й замовк.
Але це тривало недовго; він розкрив мені назустріч обійми й сказав:
— Тепер я можу тебе назвати братом.
Я йому відповів тільки тим, що кинувся йому на груди.
Він додав по легкій павзі:
— Ти — добра людина, але нещастя зробило тебе несправедливим.
— Я віднайшов собі брата, — промовив я до нього, — і тому вже не нещасливий. Але я дуже-дуже винний.
— Винний, брате. Я ним теж був — і більше, ніж ти, а от нещасним я буду ввесь мій вік.