Я ще затримав його.
— Ти ж утік, — сказав я йому.
— А як же б я був тут? Хіба не потрібно було тебе рятувати? Хіба я тобі не завдячую цілістю свого життя? Ходімо ж, іди за мною тепер. Ми в одній годині ходи як до табору білих, як і до табору Біасу. Дивись! тінь цих кокосових уже дужче простягається, і слід від їхньої крони лежить на траві, мов яйце велетенського кондора. За три години сонце вже зайде. Іди ж, брате, час не жде,
За три години сонце вже зайде. Ці слова, такі прості, вілляли в моє серце струмок холоду, як несподіваний привид смерти. Вони нагадали мені ту обіцянку, що я дав Біасу. Лихо мені, побачивши Марію, я зовсім забув про нашу близьку вічну розлуку; я почував себе тільки щасливим та сп'янілим від того щастя; всі ці хвилювання відняли в мене пам'ять, і про власну смерть я не подумав. Увага мого друга вернула мене до дійсности.
За три години сонце вже зайде. Мені потрібна була ціла година, щоб дійти до табору Біасу. Мій обов'язок стояв передо мною руба; розбійник узяв з мене слово, і краще вже було дійсно вмерти, ніж дати цьому варварові нагоду поставитися зневажливо до єдиної речі, якій він ще вірив, — до французької чести.
