Ділема була страшна; я обрав те, що мусів був обрати. Але повинен признатися, панове, що завагався на хвилину. Чи ж я винний тому?
Кінець-кінцем, зідхнувши тяжко, я взявсь однією рукою за руку Бюґ-Жарґаля, а другою — за руку моєї бідної Марії, що стурбованим зором стежила за темною хмарою на моїм обличчі.
— Бюґ-Жарґалю, — вимовив я насилу, — доручаю тобі долю єдиної істоти в світі, що люблю її більше навіть за тебе, тоб-то Марію. Вертайтесь до табору сами, бо я не можу за вами йти.
— Мій боже, — скрикнула Марія, ледве переводячи дух, — ще якесь нове нещастя.
Бюґ-Жарґаль здригнувся. Тривожне здивування відбилось у нього на очах.
— Брате, що ти кажеш?
Жах, що гнобив Марію при одній тільки думці про нове нещастя, передчуте нею з її ніжною чулістю, змусив мене потаїти від неї правду і позбавити її останнього прощання. Я нахилився до вуха Бюґ-Жарґаля і сказав йому пошепки:
— Я ще в полоні. Я дав слово Біасу, що повернуся в його розпорядження перед двома годинами до заходу сонця; я обіцяв йому вмерти.
