Я заперечливо похитав головою. Він розсердився.
— Чи це — ні?! — запитав він у мене.
— Так: ні! — відповів я.
Він настоював.
— Подумай ще раз.
І його зір, здавалось, указував на інструменти катування, що він їх крутив у руках.
— Я саме тому й відмовляюсь, що вже зміркував це. Ти, мені здається, боїшся за себе й за своїх; ти покладаєш надії на лист до білих і до зібрання, щоб затримати хід і помсту білої армії. Я не хочу собі врятувати життя, бо тоді б я, може, допоміг би тобі врятуватися самому. Накажи розпочати тортури.
— Еге-ге, Мухахо, — промовив Біасу, пхнувши ногою тортурні інструменти. Мені здається, що ти вже починаєш до них звикати. Я дуже жалкую, що це так, але в мене нема часу випробувати їх зараз на тобі. Це позиція невигідна; треба, щоб я її покинув яко мога швидше. Га, га, ти відмовляєшся бути в мене секретарем. Ну, добре, ти маєш рацію, бо все одно я б тебе примусив умерти, не вважаючи на це. Знаючи тайни Біасу, не можна зоставатися в живих; і, потім того, я обіцяв, що ти вмреш, добродієві капеланові.
Він звернувся до ворожбита, що саме ввійшов.
