дядька, що все ще дуже гнівався, я вирішив піти туди саме в ту годину, коли дядько по обіді відпочивав. Усі салдати, за винятком, вартових спали. В супроводі Таде я підійшов до дверей тюрми. Таде відімкнув її й пішов геть. Я увійшов.
Негр сидів, бо не міг стояти з причини свого високого зросту. Він був не сам. Величезний пес підвівся з підлоги й загарчав на мене. „Раск, цить“ — цей на нього. Молодий пес замовк і ліг коло ніг свого хазяїна, щоб догризти там якісь кістки.
Я був одягнений у військовий стрій; світло, що ледве проходило сюди крізь якусь дірку, не давало в’язневі бачити, хто я.
— Я вже готовий, сказав він мені спокійно. Вимовляючи ці слова, він наполовину підвівся.
— Я готовий, повторив він ще раз.
— Я гадав, — зауважив я, помітивши, що він вільно рухається,— що ви закуті в кайдани.
Хвилювання примусило мій голос тремтіти. В’язень мого голосу, здавалось, не пізнавав. Він з презирством ткнув ногою в уламки якогось заліза.
— Кайдани? — я порвав їх. Було в цих словах його щось таке, що ніби говорило: „Я родився не для кайданів“.
— А мені не казали, що вам зоставлено собаку, — сказав я.
58
