й правильність його мови не дивувала мене спочатку. Я знов спробував довідатись про причини цієї культурности, але він замовк. Нарешті я покинув його, наказавши свойому вірному Таде поводитися з ним яко мога делікатніше.
Я бачив його що-дня в ту саму годину. Його справа мене турбувала; не вважаючи на мої прохання, мій дядько вперто переслідував його. Я не ховав моєї тривоги від П’єро; він слухав мене зовсім байдужно.
Часто Раск прибігав у той час, як ми сиділи вдвох, з великим листом пальми, прив’язаним округ шиї. Негр одвязував його, читав на ньому чужі письмена, а потім розривав їх. Я звик не робити йому з приводу цього ніяких питань.
Одного разу я ввійшов до нього в таку хвилю, коли, здавалось, він мене не помітив. Він стояв до дверей спиною й співав меланхолійним голосом еспанську пісенку: „Я вільний той пачкар“. Коли він її скінчив, він круто повернувсь до мене й скрикнув:
— Брате, обіцяй, якщо ти коли матимеш сумнів що до мене, усунути його при словах цієї моєї пісні.
Його зір таїв у собі якусь велич, я обіцяв йому сповнити його бажання, по правді
